Трагічна формула Макбета

У театральному житті Львова важко пригадати випадок (в усякому разі, за останні роки), коли майже одночасно проходять дві прем’єри за однією п’єсою, та ще й за Шекспіром. Не встигли заньківчани заінтригувати театралів своїм «Макбетом», як Експериментальний камерний театр при Будинку актора виніс на суд глядача власний варіант шекспірівської трагедії. Такий репертуарний збіг навряд чи можна назвати прагненням суперництва, швидше, це ознака якихось позитивних зрушень коли театральні майстри шукають стежки виходу із загальної театральної кризи. Вони пропонують не просто складний філософський твір, де центральною проблемою стоїть конфлікт злочинця і його совісті, а ще й різні його версії. На цей раз я зупинюся лише на виставі Експериментального камерного театру, її прем’єра відбулася 25 травня.

Режисер Тетяна Малиновська обрала форму макбетівської версії відповідно до специфіки саме камерного театру. Не порушуючи загальної концепції «Макбета», вона разом із виконавцями намагається знайти смислову квінтесенцію розгортання подій. У виставі зібрані актори різних театрів, їх лише четверо: заньківчанин  Михайло Фіца у ролі Макбета, Анастасія Звєріна (Російський театр драми), два представники з Львівського театру опери та балету (балетна трупа) – Вадим Сідлецький та Сергій Наєнко.

Персонаж Вадима Сідлецького є ніби узагальнюючим образом героїв, що оточують Макбета. А на долю Сергія Наєнка припав персонаж, котрий не має жодного слова тексту, не знайдете ви його і в поіменному переліку персонажів п’єси. Це, швидше, пластичне вирішення теми страждань совісті, того добра, чке шекспірівські герої знищують в собі, коли йдуть на вбивство. Тут режисер знайшла дуже вдале використання непересічних здібностей Сергія Наєнка. Балет, рідний жанр Наєнка, у даній виставі зовсім відсутній; актор працює у стилістиці театру пантоміми, де поєднується мистецтво пластики й драми, де діють закони мови масштабних узагальнень. Вадим Сідлецький як актор, також використовується десь на грані театру пластичності і драматичного. Таке жанрове поєднання виправдовує великі скорочення шекспірівського тексту, при тому, не вкорочуючи думок та ідей, висловлений драматургом. Відповідають даному жанровому прийому і костюми акторів, балетні трико, окрім костюму Макбета (спортивне вбрання каратиста). Принцип узагальнення виявляється й в акторському гримі, персонажі Наєнка і Сідлецького мають білий грим, подібний до маски. У першого маска страждання, у масці другого є щось мефістофельське. Обличчя леді Макбет ділиться навпіл: одна половина без гриму, де видніються м’які риси жіночого обличчя, друга – це знову щось бісівське. Без захисту маски тільки Макбет – найтрагічніша постать п’єси. Конфлікт проявляється у виставі також і через ритміку пластичного малюнка: від фатальної й величної застиглості персонажу Сідлецького – до складної пластики, болісної мінливості тіла з обличчям маски страждання (Наєнко).

Анастасія Звєріна чітко передає градацію виявів жорстокості: відверта злісність відьомських сцен, трохи стриманий зовні, але точно націлений на жертву цинізм леді Макбет, і вона ж – ніжна облесниця. Повертаючись до Макбета ликом лагідної жіночності, вона приводить його совість до морального ешафоту. Врешті, леді Макбет сама жахається жорстокості власних намірів. Щоправда, хочеться побажати актрисі більшої точності, графічності пластичного малюнка. Макбета Михайла Фіци навряд чи можна назвати зовсім безвольним героєм, він, швидше, жертва власного почуття до коханої. Актор нас переконує, що Макбет здатний на ніжне почуття, але воно не на часі. Ми бачимо, як незатишно Макбету з ним, і починає спрацьовувати чоловічий гонор – я не слабіший за інших. Макбет – жертва не лише кохання, але й жорстокості середовища, де всі є учасниками боротьби за владу. Чи це не про наш час?..

Весь акторський ансамбль відзначається виконавською культурою, добрим відчуттям міри, коли виконавці не захоплюються зовнішніми виявами трагізму, а намагаються розкрити його психологічну природу. Саме детальна й глибока психологічна розробка надає смислової об’ємності лаконізму зовнішнього вияву, що нагадує сконцентрованість формули. Ця формула трагедії макбета стає застереженням для нас. Вдалим компонентом формули стала музика Олега Розуменка.

Мені вже доводилось писати про моновистави Анастасії Звєріної («Касандра») і Михайла Фіци («Записки божевільного»). Порівняно з тими прем’єрами, тут відзначається зріст акторської майстерності.

Тетяна Шевченко